Даша Трегубова: «Колись моїм найкрутішим підйомом був Андріївський узвіз. А потім я підкорила Кіліманджаро»
Одна з найгарніших акторок України, яка двічі входила у топ-100 найкрасивіших жінок країни, не лише знімається у фільмах і серіалах, а й належить до жінок-екстремалок. Даша Трегубова їздить не лише за кермом автомобіля, а й чудово почувається на мотоциклі. Попри те, що жодного разу не підіймалася на Говерлу, їй вдалося підкорити Кіліманджаро – з 80-ти осіб на вершину дійшла лише половина, у тому числі і Даша Трегубова.
— Дашо, канал “2+2” транслює новий серіал «Схватка», в якому ви граєте одну з головних ролей. Про що серіал?
— Це перший кримінальний детектив, у якому я знімалась у ролі слідчої, а не злочинця. За сюжетом, я – кримінальний психолог спецпідрозділу поліції з розкриття тяжких злочинів. Наші злочинці – серійні вбивці, маніяки, садисти, люди з розладами психіки. Над кожним вбивством у нас працює ціла команда фахівців: оперативники, експерт, криміналіст, «хакер». Одні з нас їздять на місце злочину, переслідують злочинців, ризикують життям під кулями, інші, навпаки, – працюють лише в кабінетах та лабораторіях.
Місце роботи моєї героїні – кімната для допитів. І так склалося за графіком зйомок, що спочатку знімали всі епізоди в кабінеті та лабораторії, а потім залишалися мої сцени – нескінченна черга допитів. Жартома кажу, що у «Схватці» я допитала добру половину українських акторів.
— Роль Ніни – це не перша ваша роль психолога. Чим ви з вашою героїнею, можливо, схожі, а в чому кардинально відрізняєтесь?
— У «Правилі бою» я вже була спортивним психологом, звабливою, але не надто порядною красунею. Там моя героїня – сексапільна жінка, на сто відсотків впевнена у своїй красі. У «Схватці» все навпаки: Ніна – класична «синя панчоха», суворий, відданий роботі професіонал, що не припускає й натяку на романтику, на якісь «позастатутні» стосунки. Хоча вона, здається, закохана у свого шефа, але не може порушити власне правило – на роботі лише робота.
Роль Ніни – перша роль для мене, де я граю некрасиву жінку. Точніше, жінку, яка геть не користується своїми принадами, перевагами своєї статі. Це було зовсім нове, цікаве і дуже важливе для мене розширення власного акторського амплуа. Наприклад, Ніна ніколи не дає волю емоціям – я жодного разу не підвищила голосу у кімнаті для допитів. Звичайно, мені подобалось грати людину, яка сталевим поглядом може примусити говорити правду. Ніна психологічно ламає людей. Я за натурою інша, значно м’якша, не така вимоглива. Сприймаю людей такими, які вони є, з усіма їхніми недоліками. Тому, напевно, в мене багато друзів, а Ніна – самотня. І тут була гра на контрасті – справді цікаве акторське перевтілення для мене.
— Які у вас взаємини з психологією?
— Взаємини з психологією у мене позитивні. Минулого року знайшла «свого» психолога, і відтоді спілкуємось один-два рази на місяць. Це дозволяє по-іншому, ніби збоку, поглянути. У нас дуже шаблонізоване й часто упереджене уявлення про відвідини психолога. У ХХІ столітті вже не треба лягати на кушетку (сміється). Для мене це дуже ефективний складник особистісного розвитку, коли фахівець, якому ти довіряєш, допомагає краще розуміти мотиви твоїх власних вчинків і вчинків інших людей, вчить моделювати стосунки. Також я багато читаю відповідної літератури.
— Є щось улюблене?
— Ще в школі прочитала Дейла Карнегі «Як завойовувати друзів і впливати на людей». Старезна книга, але завжди актуальна. Багато думок Карнегі пам’ятаю досі, наприклад, про те, як важливо для взаєморозуміння вміти стати на позицію іншого, вміти слухати і чути. Корисними для мене були праці Алана Піза про мову жестів. У стосунках з чоловіками став у пригоді бестселер американського психолога Джона Грея «Чоловіки з Марсу, жінки з Венери». А нещодавно прочитала Олівера Сакса «Чоловік, що сприйняв дружину за капелюха». Готуючись до ролі кримінального психолога, переглянула багато відповідних фільмів і серіалів.
— В якому стані, на вашу думку, зараз вітчизняний кінематограф, серіальне виробництво?
— Оскільки я маю безпосередній стосунок до процесу і як креативний продюсер, і як актриса, можу сказати, що ніколи раніше не відчувала такого підйому, такого масштабного руху творчого матеріалу. У нас багато талановитої молоді – не лише акторів, а й режисерів, сценаристів, операторів. Усі працюють – пишуть, знімають, вигадують, мріють. Так, багато в чому нам є куди рости, але ж майстерність приходить з практикою, а зараз її багато, процес йде масштабний і масовий. Нарешті в наших акторів багато роботи! Починаємо робити українське, українською мовою, і це цікаво глядачам. Взяти хоча б той же україномовний серіал «Катерина», в якому я працювала і як акторка, і як продюсер.
— У першому читанні було прийнято проект закону стосовно квот на українські фільми в українському телепросторі. Що це дасть?
— На моє переконання, це дасть поштовх росту українському, україномовному кіно. Зараз усі проходять перший досвід і в серіалах, і у фільмах. Цей досвід різний, але він, без сумніву, показує потенціал україномовних картин, і глядацький інтерес до них.
— Ви і телеведуча, і актриса, і режисер. Маючи великий досвід, можете тепер визначитися: що для вас ближче – ведення програми, зйомка у кіно чи робота на знімальному майданчику у ролі режисера?
— На телебаченні я вже дуже давно і знаю всі аспекти його роботи і в кадрі, і поза ним. Цікаво пробувати все, задовольняти різні амбіції. Кіно і телебачення – брати, але не близнюки. Ще зі школи мріяла саме про кіно, закінчила режисерський факультет. Сподіваюсь, мій наступний крок у професії буде саме режисер кінострічки. Мрію про свій перший короткий метр. Хочу зняти фестивальну історію, кіно про сучасних українців, яке б виразно представило Україну і в Європі, і в Америці. Зараз це моя головна професійна мрія.
— А ще пишете колонки для автомобільного журналу Car. Мені завжди здавалося, що жінці легше писати про новинки у косметології чи моді. Про що пишете там ви?
— Зараз я пишу сценарії. Писати любила ще зі школи – на різні теми і в різних жанрах. Вважаю, якщо людина вміє писати, їй підкоряються різні жанри. Якось я писала навіть сценарії до модного шоу.
— Сьогодні нікого не дивує жінка за кермом автомобіля, а от жінка на мотоциклі виглядає трохи незвично. Хто вам привив любов до їзди на сталевому коні?
— Мріяла про мотоцикл ще зі школи. Дуже любила і люблю фільми про Америку 50-60-х років, де круті хлопці розсікають автобанами на крутих байках. Тож і втілила свою мрію. Отримала права і об’їздила на мотоциклі багато місць в Україні. Навіть на байку до Криму прокаталася.
— Не страшно? Скільки часу можете бути в дорозі без зупинок?
— Ні, не страшно. Я ж подорожую не сама. Коли була в Америці, проїхалася там з друзями на справжніх чоперах (мотоцикл з подовженою рамою. – Г. Я.). Але насправді я не така витривала, з чоловіками тут зрівнятися не зможу. Тому для мене важливо їхати в компанії, друзі завжди допоможуть і запаркуватися правильно, і розвернутися.
— Що вам більше подобається – мотоцикл чи автомобіль?
— Їх неможливо порівнювати. Мотоцикл дає зовсім інші відчуття в дорозі: ти відчуваєш запахи, погоду, вітер. Але містом я їжджу на авто.
— Вас сміливо можна зарахувати до жінок-екстремалок, бо не кожен здатний підкорити Кіліманджаро. А ви це зробили. Як вас туди занесло?
— Випадково. Я гостювала з майбутнім чоловіком у друзів у посольстві в Кенії. Ми були там досить довго, близько двох місяців, і якось подумали, якщо ми вже так близько від Кіліманджаро, то чому би не скористатися нагодою. Це було спонтанне рішення, і я щаслива, що все вдалося.
Те сходження було чи не найважчою фізичною пригодою у моєму житті. До того ж я не мала раніше такого досвіду, навіть на Говерлу не піднімалась. Моїм найкрутішим підйомом був Андріївський узвіз на Подолі взимку (сміється). А тут – фактично шеститисячник. Із майже вісімдесяти осіб, які підіймались з нами (з них більше половини – професійні альпіністи), змогли підкорити Кілі лише 58. Це був виклик неймовірний, як англійською кажуть, challenge, – але тепер я знаю можливості власного організму.
— В яких екстремальних ситуаціях ще побували?
— У січні була на Балі і підіймалась на згаслий вулкан Батур. Звісно, це сходження було легше за Кіліманджаро, але теж непросте. Зате краєвиди відкриваються з нього просто неймовірні. Це дає величезну наснагу, повне перезавантаження організму.
— Дашо, розкажіть про своє дослідження Індійського океану. Що найбільше у цій подорожі вас вразило, можливо, шокувало?
— Я обожнюю подорожувати і побувала у більшості країн на узбережжі Індійського океану. Перший досвід був 10 років тому на Мальдівах. Звичайно, Індійський океан – це, насамперед, дайвінг, якого немає більше ніде у світі. І дайвінг не просто дає нові емоції, – відкриває нові горизонти сприйняття, коли ти бачиш цілий світ у себе під ногами.
— Великого резонансу наробила кілька років тому ваша фотосесія для чоловічого журналу «Плейбой». Не страшно було позувати оголеною?
— Дуже страшно. Перед цим ніколи не оголювалася. Але це неймовірний досвід, яким я залишилась задоволена. Мене знімав Олександр Мордерер. Пишаюся тим, що ці фото увійшли до сотні кращих у світі.
— Ви двічі входили до топ-100 найгарніших жінок України. Якому стилю одягу надає перевагу одна з найгарніших жінок?
— Я абсолютно не фешоністка, точно не з тих, хто перейматиметься, якщо не купить якусь сукню, чи не матиме в гардеробі речей модного бренду. Ніколи не витрачатимусь на наддорогі речі. Але чітко розділяю для себе одяг повсякденний і для особливих випадків. На щодень люблю зручне та лаконічне вбрання. Часто ношу одяг українського виробництва, нещодавно стала обличчям одного вітчизняного бренду. Серед моїх вечірніх суконь також багато від вітчизняних дизайнерів. Найяскравіші виходи «у світ» були від Ольги Навроцької та Діани Дорожкіної.
— Любите шопінг чи йдете у магазини одягу лише тоді, коли треба щось конкретне придбати?
— Шопінгу не люблю, втомлююсь від нього і часу, зазвичай, не маю. Часто купую речі через Інтернет, я досвідчений інтернет-шопер.
— Розкажіть про доньку. Чим дивує Поліна?
— Кажуть, коли жінка байдужа до речей, у неї народжується справжня модниця. Поля, наприклад, на зустріч з іншими дітьми вдягає лише сукні. Вона обожнює вбрання. Cправжня маленька леді. У неї гарний смак, вона навіть мені вже поради дає. Може спокійно заявити: «Мамо, в цьому ти на зустріч не підеш, ти ж у цій сукні, як Попелюшка…».
